Проза

Висоті-щастя — ніколи не дорівнятися до висоти болю... На жаль, цього не усвідомлює ніхто, беручи являти людям Слово...

Мабуть, весь вік бачитиму, як степом біжить у білому платтячку моя маленька донечка, моя кровиночка із телеграмою в руках, падає, зникаючи у високій траві, але щоразу над червоним бантом тримає папір, наче боїться замочити його в синяві, що опустилась раптом додолу,

— Прийняли! Прийняли! — летить дзвінке і щасливе.

Обіймає гарячими рученятами за шию і тулиться щокою до колючої щоки, і просить, щоб я ще раз прочитав: “Вітаємо прийняттям до Спілки письменників Загребельний, Канівець, Дмитерко, Коротич, Кудієвський, Мороз, Мушкетик, Олійник, Власенко...

Хто вони? Твої товариші? — поглядом питає Таня...

Яка неймовірна, яка довгождана мить!!! Чого ж я стою, неначе одерев'янілий?

І ні усмішки в мене, ні сльози? Чи я вже розучився радіти? “Якби був не тут, у степу, а десь між гурту своїх товаришів, то ще й задавався б, мовляв, ну і що, що прийняли?” — ловлю себе на думці.

Але донька перериває потривожений плин моїх думок. Її маленьке серце, безсиле витримати непомірне щастя, живим молоточком дрібно стукає в моє плече. Весь мій біль, і радість, і надія, очевидно, так нуртували в мені всі ці роки, що вихлюпнулись із мене і перелилися в мою дитину. Таня випручується з обіймів і біжить, сміється, бризкоче в літеплі, лопотить вулицею, з дитячою безпосередністю гукаючи до таких, як сама: “А нас прийняли до спілки!”

Нас прийняли... Але люди ідуть і навіть не здогадуються про що мова. “Напевно, років десять тому я теж радів би так!” — говорить у мені і щем, і образа. Я завертаю через садок до хати, сідаю на порозі і, охопивши руками голову, прислухаюсь: що у моєму серці (чи не образа?) говорить тепер у мені? Де там!— образа довго не може затриматись у моєму серці. Незабаром відчуваю, що і в моїх грудях зріє така радість, яку не втримати одному, інакше серце лусне, як он та шкарлупа од горіха. Чомусь невпопад зринають батькові болючі слова:“Не сушив би ти ночами голову, синку, все одно ніхто тебе не визнає». І зовсім недавні мамині: «Іще б дожить, коли тебе в Спілку

приймуть”. Як вона там?

Поволі піднімаюся і йду поза городами до батьків. Не можу бігти з телеграмою в руках, іду якось важко і урочисто.

Батько саме розпочав пересипати колодязний зруб, збирався вже не перше літо. Але все кинув, помив руки, сів на ганку. Мати одягла чистий фартух, винесла окуляри.

Вони довго читають телеграму, перевертають аркуш і так, і так.

І потім тихе, вибачливе: «А я, синок, ніколи не просила нічого у долі, а це загадала..», витирає хусткою очі. Спасибі Вам, рідні! Це і Вам телеграма. І тобі, моя юносте, і тобі, моя дружинонько, моя любове. Ти, буває, скаржишся, що мало присвятив тобі. Скаржишся, хоч знаєш, що майже все, написане мною, народжене в любові.

Це і Вам телеграма, рідні луги і степи, балки і яруги. І тобі, земле моя, — кажу я подумки. І потім повторюю ці слова вголос, лежачи ввечері на околиці в траві і цілуючи, як прапор у час присяги, землю свою...

Земле моя із обличчям дитини моєї!

Немає страшнішого — впасти в твоїх очах!

Безодні я глибшої в цілому світі не знаю,

Так, як не знаю вищого неба, ніж очі твої!

Перед очима зринає зграя лебедів із фільму “Серафима”, які били свого побратима, не хотіли приймати до зграї. А потім таки прийняли. “Все закономірно, інакше не могло й бути”, — починає нашіптувати мені підступний голос. Але я відразу ж заглушаю його рятівним, істинним:

Пора летіть або спалити крила!

Уже он палять крила і дуби.

Хіба ж цей біль, цей животворний розпач стосувався тільки мене і тільки тодішнього? Невже якби ця телеграма прийшла років десять тому, я не написав би цих рядків? Хіба зараз іще з більшою силою я не прагну польоту? Якщо ні – то краще б узагалі не вміти літати.

І все ж таки я і вдруге, і втретє знову і знову запитую себе: для кого, для чого я назвався письменником? Радію, що тепер зможу вільно, не соромлячись, не боячись бути осміяним, діставати на вулиці, в автобусі — скрізь, де виникне потреба, діставати записник і олівець і записувати. Не запам'ятовувати по слову, йдучи додому чи на роботу, а стати і записати тільки народжене, ще не схололе, не розхлюпане! Яка розкіш! Тепер це моя робота! Не тільки моє право, а і повсякденний обов'язок.

Приходить інше, повніше розуміння свого покликання…

…Та скоро пилок першої радості зовсім стирається, розноситься привітальними потисками. Приходить правдиве і закономірне: а що я зробив? Ще вчора вважав, що зробив багато. І то було правдою, бо приміряв себе до таких же, як сам. А сьогодні я з острахом озираюсь навколо, оглушений, повергнутий огромом зробленого тими, хто великодушно прийняв мене до свого товариства. Загребельний, Гончар, Костенко, Павличко, Олійник, Драч, Ганна Світлична, Вінграновський... І раніше бачив усе це, але якось не так — мовби через скло. А тепер — мов хто відкрив кватирку – і в мою оселю ввірвався незрівнянний гул великих лабораторій життя. Аж тепер доходить до мене істинний зміст телеграми. А я? А я іще ображався, що все так пізно. А може, рано? - Не блазнюй! — кажу я собі. — Не блазнюй, а берися до роботи.»

Легко сказати… : “берися”…

Починаєш розуміти, що входячи в літературу, ми повинні не тільки обтирати ноги і з почуттям високого благоговіння чекати, що нас осінить геніальний задум. Входження в літературу — це передусім вирішення для себе: чи не зрадиш усього, чим жив, дихав досі, що вклало тобі в руки перо.

Тепер болить…

Висота болю вища од висоти радості! Тим паче, якщо ти здатен боліти чужим.

“У кого який кінь”, — чую розважливий голос.

І то правда. Але на час видання навіть першої книжки ти повинен розпізнавати свого коня в обличчя. (Якщо, звичайно, він у тебе є). Ти повинен і доглядати, годувати свій біль, свою любов, годувати своїм м'ясом, як того казкового орла, що виносив героя з того світу.

Звичайно, краще, якщо тобі дано пізнати свого коня без підказки, якщо все вийшло само собою. Але не ганьба і виростити свого коня, запрягти в підмогу другого. Цілу трійцю...