Про Лютого
* * *
Суголосність підкореного часу у творчості Григорія Лютого
Поезія — це рух, шукання, зростання, – стверджує своєю творчістю Григорій Лютий. Світ його текстів вражає новизною, незбагненно космологічними образами, у яких Україна створює свій неповторний міт. Тематичний діапазон творчості Григорія Лютого постійно розширюється, поглиблюється і збагачується. Україна стає для кожного читача, який увійшов у ріку поезії, стає невичерпним джерелом натхнення, радості, життєвої гармонії. Кожна літературна деталь щораз набуває свіжого звучання.
Своїх сонячних мрій обважнілий, дозрілий пожар...
Десь замреш – як умреш. Так... – немов ще і не народився.
Скільки є – все в тобі. Сходить сонце – як сміх з-за губи.
Срібний жайвір у оці – немов порошинка, втопився...
Десь шукає сльозу... – хоче з неї дзвіночок зробить...
Система опору і духовного росту кожної людської індивідуальності – найдорожчий скарб суспільства, який вибудовує архетип перемоги у системі протистояння. Сила України – у силі громадян, які зуміли пройти шлях деколонізації свідомості: від Homosovieticus до розвитку самостійного індивідуального Я-духовного особистості.
Силою особистостей вимірюються кроки перемог. Силою особистостей творить нова доба духовних вимірів. Українська земля вкотре у світовій історії стає ареною боротьби, відстоює право на свою ідентичність, на свою Я-концепцію розвитку кожної людської індивідуальності. Ця сила є нездоланною, тому що творить новий світ українства у системі оновленого духовного простору. Ця сила є непереможною, тому що кожною молекулою свого буття утверджує висока силу духу правди і свободи – генний архетип Я-духовного людини.
За часи Української незалежності було створено умови для розвитку самостійності та неповторності людського «Я» - Я-духовного.
Визначним явищем є книги Григорія Лютого, які показали діалектичну суть життя людини і народу є єдиній суголосності. Народ, ввібравши в себе досвід минулого, прагне скорити недосяжні раніше вершини, живлячись своїми соками, тягнеться до щастя. Людина навчилася самостійно приймати рішення на основі сформованого власного світобачення.
Було так безпритульно. В паузах поміж снів
Щось підвивала доля, неголосно і спроволока.
Так, принаймні, здавалося, та ковзнув по мені
Промінь із карого гуляйпільського ока.
Письменник Григорій Лютий у творчій уяві проходить нелегкі версти української історії: від першопочатків, від найпершого вимовленого Слова, яскравого усвідомлення свого «я» - логічного знаку у кодовому леті вічності. Так митець і людство опиняється сам на сам із вічністю і космосом.
Визначальною рисою творчості Григорія Лютого є філософічність. Він шукав сенси людського буття у летючій кульбабі і вічній дорозі до свого Єрусалиму. Поряд з космічною образністю поет використовує фольклорні мотиви, створює ліричні поезії — вірші про радощі й драми кохання. Лірика Григорія Лютого практично не піддається аналітичному тлумаченню. У ній палкий вогонь любові, апофеоз людського світобачення і жертовності — це вічний поклик до життя.
Творчість Григорія Лютого не лише співвіднесена із поглядами Уласа Самчука, але і є підтвердженям поглядів письменника, вченого, який розглядав літературу як «популярну філософію». На першому з’їзді МУРу Самчук, наголошував: «...гадаю, що ми повинні передусім казати про речі мовою людей і щойно пізніше мовою богів. Хочемо говорити не як філософи, а як звичайні учителі».
Співвіднесеність світу літератури і філософії дає можливість пояснити закономірності творення духовних світів Григорія Лютого, коли індивідуалізація Я-людського стає основою для творення Я-багатоманітного, індивідуального. Співвіднесеність творення сенсів буття у літературі і філософії є спорідненими явищами. Щоправда, література часто випереджує світ філософії, так як крила творчої уяви мають високий лет. Окрім того, вони наближені до людини, до природи. Це найвищий рівень літературної творчості: він творить Я-духовне людського суспільства.
Література із системою високих духовних цінностей – символ вічної Перемоги українства. Як геніально напише В.Мастєрова: «Я не зустрічала такого божественного ставлення до Слова, як у Лютого»:
Моє воно. Без свідків поміж нас.
Господь і той лиша нас наодинці…
Бува, пісочком граємося в час.
І мій народ дає нам по шкуринці.
Йому одному, може, я скажу,
Але воно не кожному розкаже…
Лиш тим, що рідне в дітях бережуть,
Запам’ятних правузликів нав’яже.
І дасть вогню – без крил щоб полетіть…
І видимо-невидимо підмоги…
Як ось мені дало залізний тік
І право викликати всіх на нього.
У системі філософського світу ще з часів античності спостерігаємо дві лінії. Одна тривала від натурфілософів Стародавньої Греції - до позитивістів XIX століття: своїм завданням ставила проблеми дослідження сутності людини. Друга лінія започаткована Сократом, належить до епохи пізнього еллінізму, досліджує унікальні особливості людини, що є першопочатком Я-концепції як основи Я-духовного людини., із системою нелінійного мислення. Стоїцизм, виявлена у стійкості, мужності, унікальності художнього слова є ще однією рисою визначальності у творчості Григорія Лютого.
Висока оцінка творчості Григорія Лютого є свідченням, що письменникові вдалося вивести українську літературу на якісно новий художній рівень із системою розширеного фокусу емоцій, із розширенням спектру інноваційної філософії парадигми: від архетипу «культу малих та вбогих з погордою до всього, що велике і багате» до архетипу переможців з усвідомленою силою Я-духовного. Не заперечуючи соціального, людина є «витвором Божим», «з дуже численними, складними завданнями і прикметами». На формування людини впливає не лише соціум, а і географічний та духовний сегмент, універсальністю живої і неживої природи.
Павло Загребельний: «Нічого подібного в українській поезії з часів Шевченка не було…». Володимир Базилевський підтверджує: «Ваш роман-пісня не має аналогів у нинішній поезії. Не знаю іншого такого твору як за обсягом освоєного матеріалу, так і за його втіленням. Одні пісні чого варті… Ви вертаєте нас до нас…». Григорій Лютий наголошує: гуманізм – це вираження людяності в усіх проявах людського буття. Людяність спрямована на розвиток усього розумного, що сприяє життю, а також на збереження та захист людини й життя як духовної цінності.
Душа росте й за це у нагороду
Господь дарує спрагу їй колись
Відчути душу рідного народу.
Отой вогонь, з якого ти з’явивсь…
Основні мотиви творчості Григорія Лютого — утвердження миру і перемоги, протест проти загрози загибелі людства, що нависла над світом, уславлення визвольної боротьби народу, краса рідної землі і талановитість. її народу, поезія праці і трудового подвигу, радощі і драми кохання, душевне єднання людей. Так людство впізнає себе у крихітній зернині; з невимовним пієтетом шукає своїх першопочатків у найдревніших печерах, на хрестах долі гуляйпільського степу. позначає вузлики історії:, як скалки любові, як вуха молитов і величність мовчання.
За концептуальною візією Григорія Лютого, людина народжується у боротьбі. Гідність та відповідальність є основою людського буття на землі. Національне начало не лише основа морального поступу людини, а й ознака найвищої сили, бо без цієї основи людина, як писав Улас Самчук, є «чернь, …безлика, без’язика юрба».
На весіллях, на ярмарках, толоках…
Забувшись геть, зливаєшся в цвіту.
І в мить оту божественно-високу
Її цілуєш раптом на льоту…
Всі порожнечі гояться надовго…
Вона тоді щедріша молитов –
Дає тобі усе, заради чого
На грішну землю, власне, ти й прийшов…
Я-концепція у духовному світі Григорія Лютого – це дихання нової епохи, коли сила людського духу, Я-духовне перемагає. Хіба не перемогою є подвиг хлопця із Тернопілля Скакуна, який ціною свого життя підірвав міст. Подвиг десантника Ігоря Брановицького, суголосна із подвигом педагога Януша Корчака: «коли наші Воїни залишали Донецький аеропорт, вирішив залишитися з важкопораненими, які не могли піти. Він підкурював їм останню цигарку, давав води, накривав і підтримував, як тільки міг. Кажуть, що деякі з хлопців пішли у вічність прямо на його руках».
Мужність опору народу у часи повномасштабного вторгнення стала початком нашого могутнього опору.
Суми. Перша ніч з 24.02 на 25.02.
З «материком» нема зв’язку (а може і є, але нас не хотять «огорчать»).
В місті вже нема влади, …нема нікого, окрім трохи більше тисячі озброєних цивілів.
Герої Сум, які не втекли, коли їх кинули…
Ми розуміємо, що в оточенні і допомоги чекати нема звідки.
Важко описати наш стан, але розпачу не було.
І тут як грім серед ясного неба 1рота 5 БТГР 81
Усього 70 хлопців на п’яти бехах.
Мала частина з підрозділу, котрі вижили .
Більшість – діти.
Діти з порожніми очима але повними рішучості.
По дорозі до нас вони спалили колону бензовозів разом з орками.
Хлопці бігали поміж нас і просили БК.
А ще вони їли руками…бо нема часу..
А ще , ви б бачили їх у справі !
А ще вони були закіптюжені, наче жили в печі.
Уявіть собі, ще не пройшла доба з моменту вторгнення , а вони виглядали наче вже місяць в окопах.
І от вони були нашим порятунком у ту ніч.
Герої сучасності сформовані високим українським словом. Новою українською літературою, якій судилося стати зброєю для атаки та перемоги. Світ людини у поетиці Григорія Лютого проходить шелестінням, криком, тихим шемранням води. Ліричний герой не прагне ані зупинити час, ані пришвидшити, ані повернути – він сам стає частинкою того виміру. І уже час покликаний відчитувати його. Людина Григорія Лютого підкорила час.
Так із народженням нової людини, виплеканої талановитим словом, приходять епохи, аби розцвісти червоними маками на незайманих дорогах землі. Так дотики чиїхось долонь повертаються у зоряне безмежжя метеоритами. Так птах ширяє над безоднею, бо неусвідомлений час стає усвідомленим. Так народжуються люди, яким судилося стати переможцями.
Марія Якубовська
Р.С. Уривки із книги про творчість Григорія Лютого
* * *
Григорію Лютому
Отак душа, здорожена і стерпла.
З тобою поруч – білий рій пташок.
Чи Україна в полум’ї воскресла.
Сплатили кров’ю ми за кожен крок.
Небесно так, пророче і чаїно
Як білі грона скреслих горобин.
Прийде в задумі мати-Україна.
Пізнає кожен: хто у неї син.
Сльозою розпечатана діброва.
Цвітуть слова, мов ластівки крило.
Знак Перемоги вигранено словом,
Поразок в нас ніколи не було.
Р.С. Україна ніколи не програвала. Ми зупинялися там, де треба було іти до кінця. Інгвар Добром, військовий
* * *
Міфологема українства у творчості Григорія Лютого
Творчість Григорія Лютого – відчинені двері у простір українського всюди часу, у таємничу сутність незнищенності духу як вищого усвідомлення системи ціннісних наративів епохи. До усвідомлення ролі творчого материка Григорія Лютого ми будемо доростати у міру того, як перейдемо у простір високої свідомої духовної матерії, вийдемо з оков колоніальної свідомості.
Добре душі неполоханій,
Доки не рветься назад.
Світе мій, світе непроханий.
Ти – як на вії сльоза.
Стану, пристою на хвилечку
В щастя на самій межі.
Боже, за пам’ять аж винесе,
Навіть за берег душі.
Григорій Клочек у статті «Головна книга Григорія Лютого» (від 12 березня 2009 р. «Літ. Україна») геніально стверджував, що «Мама-Марія» – своєрідний тест для кожного з нас на українство».
Деколонізація свідомості – надважкий процес, адже найважчою є боротьба із системою подвійних стандартів, корупційних схем. Війна стала великим випробуванням для нас усіх; вона загострила і показала усі «болячки» але водночас, явила світові могутність і непереможність українського духу. Геніальний Іван Котляревський про це написав: «Армія завжди непереможна, коли любов веде її на бій».
Творчість Григорія Лютого – особливий материк в українській долі. В епохальному романі «Мама Марія» письменник показав, як вивищується і виростає українська душа. Наявність таємничого, трансцендентально означуваного, організуючого життя, знакові архетипи буття українства від найдавніших часів і до сучасного, спроектованого у майбутнє – син енергетичний стержень, який наскрізною лінією проходить через епохальний текст «Мами Марії». Текст роману створює високі регістри незаповненого простору, охоронної зони, яка висвічує космічні обрії українського поступу.
Обважніла бджола мед коромислом райдуги носить.
Повні меду басейни. У вуликах хлюпа нектар…
Покачати нема коли. Люди життя своє косять.
Своїх сонячних мрій обважнілий, дозрілий пожар…
Десь замреш – як умреш. Так… – немов ще і не народився.
Скільки є – все в тобі. Сходить сонце – як сміх з-за губи.
Срібний жайвір у оці – немов порошинка, втопився…
Десь шукає сльозу… – хоче з неї дзвіночок зробить…
За теорією Юнга, в підсвідомості народів існують усталені й незмінні образні формули – архетипи, які дають змогу розкривати сенси і наративи людських творінь. Мова іде про феномени часу і простору («відкритий» і «закритий», «внутрішній» і «зовнішній»), стихій і явищ («вогонь» «земля», «небо», «світло»), знакові символи людського буття («дуб», «жито», «калина»).
Заграй мені життя моє, скрипалю,
Відкрий безодню віщих ворожінь.
Я дам тобі зі сліз важкі коралі,
Вони у мене з золота душі…
Заграй, заграй, зроби на серці свято,
Пролий душі осіннього вина.
Скрипалю мій, ти знаєш так багато…
А скрипка все, усе на світі зна…
У романі Григорія Лютого ми бачимо, як біжить степ – ще не наполоханий татарами, свіжий і необ'їжджений ні своїми, ні чужими зайдами – прагне наздогнати минулі сторіччя... і не може. Бо вийти за межі свого „я” може тільки людина. Тополі-прочанки спочивають обабіч доріг, і снує невидима голочка з ниточкою, зшиваючи оберіг часу, аби не розпався він із мішка вічності, аби тривав, аби був, аби вистояв...
Було так безпритульно. В паузах поміж снів
Щось підвивала доля, неголосно і спроволока.
Так, принаймні, здавалося, та ковзнув по мені
Промінь із карого гуляйпільського ока.
Я вчепився у нього, як чіпляються за канат…
Лишень Світло може вивести за межу мовчання. Лише страждання народжують дзвін душі. Лише сонце є дороговказом із темряви. Лише ти, один-єдиний на всі віки, зможеш подолати оту стіну невпевненості і страху, аби стати собою.
Література із системою високих духовних цінностей – символ вічної Перемоги українства. Як геніально напише В.Мастєрова: «Я не зустрічала такого божественного ставлення до Слова, як у Лютого»:
Моє воно. Без свідків поміж нас.
Господь і той лиша нас наодинці…
Бува, пісочком граємося в час.
І мій народ дає нам по шкуринці.
Йому одному, може, я скажу,
Але воно не кожному розкаже…
Лиш тим, що рідне в дітях бережуть,
Запам’ятних правузликів нав’яже.
І дасть вогню – без крил щоб полетіть…
І видимо-невидимо підмоги…
Як ось мені дало залізний тік
І право викликати всіх на нього.
Павло Загребельний: «Нічого подібного в українській поезії з часів Шевченка не було…». Володимир Базилевський підтверджує: «Ваш роман-пісня не має аналогів у нинішній поезії. Не знаю іншого такого твору як за обсягом освоєного матеріалу, так і за його втіленням. Одні пісні чого варті… Ви вертаєте нас до нас…». Василя Загороднюка: «Коли б хоч один із членів Нобелівської премії знав українську мову на такому рівні, щоб прочитати не в перекладі «Маму-Марію», то він би риторично запитав: «А чому серед українських письменників немає нобелівських лауреатів»?
Творчість Григорія Лютого – чистий холодний сектор віддзеркалень людини і епохи служить захистом від домагань субстантивізму (чи то апеляції до духовної свідомості, чи то політичної заангажованості, чи то упередженості суджень).
Ситуація «за межею» нічого не міняє: безконечною є зв'язок паралельних світів, духовна міць людської душі. Смерть нічого не змінює. Ситуація позаприсутності виступає захистом людської свідомості. Світ, як дитина, уже доріс до болю, але ще не усвідомив себе у плачеві. Небо, дощ, проміння Трої, розмова квітів і неба. Важкий подих палаців. привалених каміннями сну, снування безперестанних мурах, равлики-панцирники на берегах Вічності, світло кленів, прах насінин... І – мовчання, якому ще лише суджено прорости криком, гомоном, звуком, листком зеленого пагона, травою молочаю, зірницею Чумацького Шляху.
Мовчання як усвідомлення крику, як необхідність бути, як невідворотність чину. Мовчання, переповнене звуками, як наповнений глечик цілющим напоєм, як переповнений травневий луг шемранням звуків, як сховано гойдання гілок дерева у маленькій насінині. Мовчання як усвідомлений вибух долі, говоріння, крику, чину, дії. Мовчання – як найвище самоусвідомлення. Мовчання – як часо-просторовий вимір власного «я». Мовчання – як відчуття небезпеки і як збережена надія.
Душа росте й за це у нагороду
Господь дарує спрагу їй колись
Відчути душу рідного народу.
Отой вогонь, з якого ти з’явивсь…
На весіллях, на ярмарках, толоках…
Забувшись геть, зливаєшся в цвіту.
І в мить оту божественно-високу
Її цілуєш раптом на льоту…
Всі порожнечі гояться надовго…
Вона тоді щедріша молитов –
Дає тобі усе, заради чого
На грішну землю, власне, ти й прийшов…
Мовчання стає громом землі. Бо всі дороги і стежини, розлогі і забур'янені, зійдуться під розлогим овидом неба. Там бере витоки наш першопочаток, і туди ми принесемо на вічний спокій (неспокій?) стражденні душі дерев, звуків, квітів, звірів... Туди ми принесемо свої шепоти і зітхання, своє усвідомлене неусвідомлене право «бути», себе, свій час у складках простору, свій рик і своє мовчання...
Перед деревом памяті
Я одна на мосту…
Білі гуси за хмарами
Як гілля у цвіту.
Вже нічого не боязно,
Що судилось – збулось.
Одлюбилось, одвірилось,
Та не згасло чогось.
Щось таке незагоєне
Промовляє душа.
Мов за обрій до Господа
Їй за мить вирушать.
Міфологема повернення до самого себе – одна із визначальних у поетичній творчості Григорія Лютого. Повернення як наближення до самоусвідомлення українства, повернення як досягнення гармонійності буття і самодосконалості, як усвідомлення перемоги.
Марія Якубовська