Поезія
* * *
Вчительчин вальс
Ти ще юна, немов старшокласниця,
Тільки бал проміняла на вуз,
Як поясниш – і небо проясниться,
Клен старий пригада, що забувсь...
Ти здаєшся іще безтурботною,
Звідки ж туга хлюпоче в очах?
Сум підкреслено сукнею модною
І спиня чимось порух плеча.
Я на вальс, я на вальс Вас запрошую,
Я помчу Вас кудись до зірок!
Закружляю хмільною порошею,
Наші руки сплету у вінок.
Я тобою, як дивом, милуюся,
Ти жертовно себе віддала...
Навіть той, хто з тобою цілується,
Не пригубить весь безмір тепла.
Я клянуся – і клятву порушую,
Я люблю – і не смію любить.
Ніби чашу з дитячими душами
Ти несеш і боїшся розбить...
Лине в школі просвітлена музика,
Вчителькам дарять вальс юнаки.
Їх долоні так солодко мучаться,
Мов пташки, що клюють із руки.
Ну, а ти ще, немов старшокласниця,
Тільки бант проміняла на вуз.
Ох, і вчителька, вчителька класна ця,
А у хлопців не висіявся вус...
* * *
Мій хліб — любов. Однині й назавжди.
Нехай мене любов моя годує.
Є легший хліб. Єство ж моє гидує.
Нелюбий хліб — страшніший од біди!..
Це вищий смисл, яким живе природа.
Мій хліб — любов. Однині й назавжди
* * *
Земле моя
Земле моя, це ж до кого звертаюсь ім’ям твоїм?
Може, до рідних, що тут, у тобі назавжди?
Може, до внуків, що вийдуть із тебе просторої,
Мов зі світлиці, у сонці червоному скупані.
Земле моя, не кривлю ні сльозою, ні усміхом.
Ось я — зернина. Посій мене, мною вроди.
Як це прекасно — зустріти тебе ясновиду
Вранці з водою, відбитись в зіницях твоїх!
Вимовчу, викричу, щастям зійду і розпукою.
Хто мене стріне і хто упізнає коли?
Ось вона — хвиля, як доля, до ніг припадає.
Ось вона — пісня — як чаєчка, пада й зліта...
Земле моя із обличчям дитини моєї!
Немає страшнішого — впасти в твоїх очах!
Урвища глибшого в цілому світі не знаю,
Так, як не знаю вищого неба, ніж очі твої...
* * *
Сідай, козаче, не дратуй землі
Сідай, козаче, не дратуй землі,
Присісти з нами лихо не посміє.
Вже конопельки журавель он сіє,
Й весна веснянки сіє на чолі...
З коромислами обріїв пішли
По синяву довірливі тополі.
Те, що назад не поверта ніколи,
По самі вінця в душах понесли...
Лоскоче степ їм сонячні ступні,
Цілющі трави стелять килимами.
Таке пізнать вдалось тобі й мені,
Хіба коли були ще коло мами...
Мов до молитви – світ увесь притих,
Господній Дух незримо скрізь витає...
Й ріка, що вдруге зроду не впускає,
Гукає втретє в неї увійти...
Життя – воно всього лиш переліт.
I може статись – випаде згадати,
Немов найбільше, найдивніше свято –
Як ми отут сиділи на землі...
* * *
Ця книга жде - немов залізний тік.
Туг кожен зможе викликати змія
І вбить його хоч раз у цім житті,
І визволити душу, як Месію!
Я не хотів. Примусила біда.
Земля батьків - як пух, віками спала...
Не зчулись ми - нахлинула орда,
Стоптала все й святині обплювала.
Залізний тік - точніше, цей роман,
В нім хрест живий - схрестилися дороги.
Одною люди сунуть до оман,
Ідуть прозрілі іншою - до Бога.
Себе в дорозі стоптують на пил.
І де чий слід за обрієм? - Не знають.
Ідуть і йдуть - лиш сяйво залишають.
А цій Землі все важче од могил!
І я іду в слідах своїх предтеч,
Мені - дано.Я бачу. Не блукаю.
Давно нічого в світі не шукаю,
Я просто йду. І шлях мій - наче меч.
* * *
Я дивився б на груди твої
День і ніч, день і ніч, день і ніч…
На вершечки ромашкові їх, –
Що аж очі туманять мені.
Це чуття не розділиш ні з ким,
Як вино, скуштувать не даси…
Віддає і медами, й гірким –
Ця довірлива тайна краси.
Як їх можна такі не любить!
Вся беззахисність світу – у них.
Так воркують лише голуби!
Так сміються лиш крила криниць!
Дай Господь не забути цей час,
Як самі шепотіли уста:
Ради цього покликано нас!
Ось розгадка одвічно проста…
Що скарби всього світу, коли
І життя тут віддати я міг…
І любов`ю, і дітьми моливсь,
Обіймаючи цей оберіг.
Я не можу очей відвести,
Я дивлюся на них і дивлюсь.
Я таке осягаю, що ти
Вже благаєш: «Агов, повернись!»
Всі, кому ти відкрилась – твої,
Хто торкнувся – од кревних рідніш…
Я дивився б на груди твої
День і ніч, день і ніч, день і ніч…
Ти пробач, не як інші дивлюсь…
І ніяка це все не хвальба.
У красу твою душу проллю,
Ти такого не варта хіба?
* * *
ГРУША
На ній не раз спочить сідали душі,
Немов рої бджолині з віражів.
Край шляху в рай росте та наша груша,
А хтось бурчав, що в нього на межі…
Що кида груші в сад його щоночі,
Що родить так – нема куди дівать,
Що груша й груша – що ти з неї хочеш… –
За вік одне навчилась – роздавать…
Не знаю, як на те сусід мій звраживсь,
Він при землі їй стовбур підпиляв
Іще й присипав. Взнав те я не зразу.
Спочатку думав – точить її тля…
Одна кора життя її тримала,
Та більше він себе занапастив.
Йому і так відмірювалось мало,
А вже цього Всевишній не простив…
Пече й мені. А груша, бач, простила…
Я бачив сам зимою й навесні,
Вона до нього ходить на могилу,
Грушки сухенькі носить в пелені…
* * *
ГОЛОС
Була в нас хата в сливах і акаціях,
Край двору балка – прозвана Крива.
Мільярди трав зривались на овації,
Як дітворою схил її вкривавсь…
В тій балці жив… Хто? – й нині не скумекаю.
Частіше він являвсь після дощу.
Гукну, було, а він мені замекає,
Або лайнеться. Думав – не прощу.
Та час ішов і ми із ним звикалися,
І навіть часто дихали улад,
Щодень рідніш, правдивіш озивалися,
І скоро він відкривсь мені, як брат.
Лиш вийду з хати – зранку вже й підсвистує,
Співаю пісню – голос свій впліта…
Такого тембру світлого і чистого
Я вже не чув і раз за всі літа.
Я полюбив. І Він вербі освідчився.
Я – свайбував. З вербою він вінчавсь.
Зі мною Він зірки в степу засвічував,
А потім вить гніздо своє почав…
Я молотком, було, веселим стукаю –
У нього теж стукалочка з трави.
Тоді іще й не слалося розлукою,
Тоді іще Він був, як я, живий.
Одне лише – обличчя не показував,
А так був чуйний – тільки прошепчи…
Хоч сам не турбував мене ні разу, бач,
Соромився чи не було причин…
У сни приходив. Міг там і відкритися,
І навіть поманив через вікно.
Я ще тоді коханням не наситився,
Не знав, що і в бажань буває дно…
Ми з ним не раз траву косили місяцем,
Ловили рибу, спали горілиць.
І може б так, як предків наших тисячі,
Увесь свій вік єдині прожили…
Якби не зайнялися в нас дорогою.
Робили це, як завше, чужаки,
Безплідно я метався за підмогою –
У мене й балки – не знайшлось руки…
Возили глину. Панькатись нема коли.
Даремно пах євшан їм і полин…
Вербу зрубали. Тиждень іще плакала.
Ніхто й не писнув. Балку завезли.
І поховали (кликав іще!) заживо.
Червона глина їла, мов іржа.
І що я міг удіять на це враживо?
І стала рідна балочка – чужа.
Кривавивсь довго корінь мій підрубаний.
Ніхто із балки вже не озивавсь.
Зробив на серці вперше я зарубину,
І в білий світ із дому одірвавсь.
В краях далеких як мені не спалося!
Я весь ставав тим світом, де воскрес.
Такі мені глибини відкривалися!
Такі розломи дихали з небес!
…Та якось серед міста, прямо в натовпі,
Мов хтось мене покликав, погукав.
Вже наче заспокоївся – і на тобі!
Як грім, хвилина вдарила гірка!
Усе покинув. Їхав і не вірилось.
Невже це він? Ізжалились боги?
Невже дощі знов балочку прорізали?
Невже його звільнили знов сніги?
Не знаю й сам у мене у якій руці…
Ключі від щастя істин і полуд?
І клятва та, яку давав я зірочці,
Як ми молились сонцю і зелу.
Дорога довга. Вічна. Не кінчається.
Нарешті стежка, річечка і гать.
І ось я тут. Я кличу. Озивається.
І тільки голос важко упізнать…
* * *
І немає пояснень країв,
І не в зоряній логіці річ…
Я дивився б на груди твої
День і ніч, день і ніч, день і ніч…
* * *
Ти – та, що здатна до кінця
І запалить, і спопелити…
Вогонь однаково великий,
Якщо він навіть і малий.
Тобі епітетів не треба,
В тобі й від тебе – чистота.
В твоїй душі – моєї Требник.
Ти – та…
* * *
Твоя любов упала, мов роса,
Як я схололий вийшов на світанні.
І світ ураз мені переписав
На чистовик слова твої останні.
І стало так щасливо відчувать
Холодні трави і ще сонні звуки.
Й хоч я уже розлуці начувавсь,
Я не забув, як пахнуть сонцем руки.
І в кожній жінці бачив я з тих пір
Цей приск вогню, що ти мені відкрила,
Бездонний погляд виплаканих зір
І слова зміст, коли шепочеш: мила...
І в кожній жінці ріки і луги
Мене медами світу так любили,
І з їх очей дивилися боги,
І дрож вершин, які не підкорились...
Нехай давно усе уже злилось
В один потік барвистий і гарячий...
Іще й тепер ношу я твій пилок,
Іще й тепер ти все для мене значиш…
* * *
Учуся марить. Марити учусь.
У синіх дзвонах, вітровім проклятті.
Як ти ідеш — уся у білім платті,
Несеш на гору усміх, як свічу.
Ось-ось вітри задують і тоді
Тебе я вже ніколи не побачу.
І хочу я прокинутися, наче,
І жаль тебе залишить у біді.
Простив я світ. І світ мене простив.
І легко нам дивитись очі в очі.
У гнізда дум, у давні і сорочі,
В болота втом і спалені мости.
А там он гай чекає. Не мене?
А там будяк он думає. Про кого?
А там хтось той, що й долю прожене,
Якщо вона з бідою до порога.
Така прозорість! Віч не відвести.
У світі — ти. І світ цей — через тебе.
І тільки думи ходять без потреби.
Як ті вітри, що мацають хрести…
* * *
Зірка вийде із туману
І зав’яже світу очі.
Мов з берези, в тебе з рани
Хтось душі твоєї вточить.
І проллється струнний трепет
Через ріки і по травах.
І проклюнеться, і скресне
Кров язична, кучерява.
І прозрієшся відкритись
Так, як вени відкривають.
Щоб скорити й підкоритись
У життя на вінцях скраю.
Поцілунками і глибше,
Де наш цвіт у шумі-щемі
Обіймається і дише —
Не пощезнути іще мить.
Щоб підходити на дотик
І до вічності, й до смерті,
І вертатися аж доти,
Доки усмішки не стерті.
І дивитися у безвість,
І шукати з неба манну.
І змиритися тверезо,
Що цей світ тебе лиш манить.
Прийде час і скажеш: де я?
Хто зробив оці насічки?
...І стоїш весь вік з зорею,
Мов тримаєш світу свічку…
* * *
Мальви бігали за хату
Із червоними бантами,
І дітей прозорі вушка
Десь із птахами літали.
І губилися у травах
Сонця зайчики й лисички.
Перевернуті кивали
Сині глечики на тичках.
Бабця плаття шила внучці,
Примовляла: “Ну вже й краля...”
Мама плакала за літом
І квасолю вибирала…
* * *
Любов моя поплаче і простить,
Та я про те нічого ще не знаю...
В сльозах, як діти, вибігли хрести
І для обіймів руки розкидають...
А смерть усе рівняє, мов рілля,
І барабани б’ють у домовину.
І світ шепоче лагідно: приляж,
Я натомивсь носить твою чуприну.
Лиш копачі, неначе старости
У рушниках, затримаються скраю.
...Любов моя поплаче і простить,
Та я про те нічого ще не знаю...
* * *
Молитва
Я вчуся воскресать, оновлюватись мушу,
До тіла повернуть свою прозрілу душу.
Оновлену любить, кохати знов і знову...
І довго-довго жить у вірі і любові...
Набачитись на світ, на те, що є за світом,
Оте, що ось мені з-за обрію аж світить,
І кличе не іти - з любов’ю забаритись,
І Господа знайти, і з миром замиритись...
* * *
Залишайте себе на землі.
Вам безсмертя відкрила природа!
Хай завжди зігріва нагорода
Нелегкі ваші дні і мозолі.
Залишайте себе на землі.
Не беріть із собою в могили
Ні вогню, ні любові, ні сили,
Ні довірливих лагідних слів.
Залишайте себе на землі.
У надіях, у дітях, онуках,
Щоб сліди не зітерла пилюка,
Не розвіялись лиця в імлі.
Залишайте себе на землі.
Роздавайте щомиті, даруйте,
Жодну пісню в собі не змарнуйте,
Не затміть жодній миті політ!
Це не ваше: з далеких століть
Вам передане людське батьками.
Будьте щедрими, будьте із нами!
Залишайте себе на землі!
* * *
«І Ви красиві, дівчино, і Ви...
О, світе мій, які Ви всі прекрасні!
Ці карі очі – лагідні і ясні,
Ці горді повороти голови.
У Вас – лукавий погляд аж горить,
А Ви наївна - наче у пилкові.
А Вам про Вас не скажеш у розмові –
Життя замало з Вами говорить.
Якби всесильний був я, наче Бог,
То на мільйон іскринок розділився б
І в кожну душу лицарську вселився,
Щоб з вами знать любові діалог.
Стрічаю Вас. Що можу я – чужий?
Хіба сказать, які Ви всі красиві…
Та бгає вітер слово. Чую: сиві.
І замовкаю вражено-німий.
Ви справді сива, дівчино, і Ви…
А ми ж недавно бігали у латки,
І піонерські ставили палатки.
А далі - швидше. Далі – до трави…
І Ви красиві, дівчино, і Ви...».
* * *
Вогонь – живий, він не буває мертвим… –
То смерть, то вічність носить на руках.
Такий як я – затятий і упертий.
Тут тільки був і вже, дивись, зника.
Скрізь і ніде. Не Бог, але це Боже.
Так я, бува… Це важко передать.
Душа стає за мить якусь порожня.
Умерти можна, як не заспівать…
Не здивувати хочу – дати хліба
Душі твоїй, народе мій, прокинсь.
Візьми, не відвертайсь (немає ніби),
Тривкого хліба з божої руки…
* * *
Ой за садом, за садом
Стрівся хміль з виноградом,
Стрівся хміль з виноградом
Ще й плакуча верба…
Всіх пісень, що на серці,
Ми давно проспівали,
Десь заснуло й відлуння
В тишини на губах…
Чом примовкли, подружки,
Я й сама уже знаю…
Чом сполохані душі
Пломеніють, як мак…
На чужому весіллі
Ми сиділи не скраю.
Розійтись-розпрощатись
Все не можем ніяк…
Ще краса не зів”яла,
Ще і молодість з нами…
Та гаряче серденько
Все частіш завмира…
Ніби мама гукає
Із небесного краю:
Ой ти донечко, доню,
Вже додому пора…
* * *
Душе моя, ти світлиця для Господа!
Смерть нехай знає: є в мене ти...
Вірую в тебе – живе моє золото,
Ти мені послана світ освятить…
Вмерти могла од бездушного холоду,
Звідав твій розпач дитячий і плач.
Все, чому назви й за вік не знаходив я,
Для воскресінь ти в собі берегла…
Часто ділив тебе з може й не вартими,
В рабство священне не раз дарував.
Зможеш – прости мене щедрими ватрами!
Душе, тобою я не торгував…
Болем ціловану кожну билиночку
Оборонити у душу я брав…
Тут я затримався та й на хвилиночку,
Щоб налюбити у душу добра…
Все найдорожче, тобою голублене,
Душами вишень побілить весна…
Душенько, як тобі важко нелюбленій,
Як ти благаєш тебе упізнать…
Як ти страждаєш розбита докорами! –
Господу плач свій несеш!
Є в тобі все те, що є попід зорями, –
Тільки ще краще те все…
Буде за нами світ зорями плакати…
Хочу признатись услід.
Мав я з ким жити і з ким набалакатись,
Душенько, повная сліз…
* * *
І прийшла зозуленька до Бога:
– Чи рахую так я всім літа?
Не прошу для себе я нічого,
Лише дай воскреслих привітать…
В цій красі, у Божій благодаті,
Під весіннім сонячним дощем! –
Стільки душ і щедрих, і багатих
Народитись просяться іще…
І синами хочуть народитись,
Щоб цю землю знову боронить.
І жінками – воїнів любити,
І маленьких діточок любить…
Так чому ж ми плачем і кохаєм,
Захлинувшись щастям на краю…
Але так і досі ще не знаєм,
Що живем ісправді у раю?…
* * *
Ну, здрастуй, здрастуй, полечко. Я твій.
І дід мій – твій, і тато мій, і дітки…
Лежиш ти тут віками, мов сувій,
Мов самобранка степу для сирітки…
Пригадуєш, маленькому мені
То зайчика, то квітку присилало.
Тебе ще я не бачив і вві сні,
Але ти вже мене зачарувало…
А як ми вперше стрілися! Весь день
Лиш я і ти. Батьки усі в роботі.
А ми удвох. Ніколи і ніде
Не знав такого раю я відтоді
Не рвавши, міг я нюхати квітки,
Метелики сідали на долоні.
І жайвори у небі, мов дзвінки,
Тримають іще й досі у полоні!
Звідтоді я вже знав, що весь я твій.
І війни, й мандри – все то тимчасове.
Шептав, співав я: вітрику, повій
Туди, де плаче поле колоскове…
Я плуг скував із татових шабель.
Ніхто не зна – шаблями я ораю!
Од тебе зовсім поруч до небес!
Повз тебе всі стежиночки до раю!
Пригадуєш, як в голод все зерно
Тобі я, не вагаючись, довірив.
З тобою ми не просто заодно.
Тебе мені всевишній сам наміряв!
Я ляжу в тебе. Сонячні меди
З моїх очей Богам нестимуть бджоли…
І ті космічні, вічні холоди
Тебе уже не випалять ніколи!
Тобі я дать спочити обіцяв.
Ще потерпи. Ще дітоньки манюні.
Ми зійдем всі, як води із лиця…
Ти будеш тут у трепеті столуннім…
Спасибі Боже-світе, що ти є…
Що є іще до кого повертатись.
Що над тобою зіронька встає
І вчать колосся діток колисати…
* * *
Весно красная!
Ой ти веснонько-чарівниченько,
Принеси ти нам черевиченьки,
Черевички
Із травички,
Шпоришеві, лободові
Черевички завжди нові,
Не тісні, росою шиті,
Їх не можна загубити.
Весно красная!
Ой ти веснонько, ясна панночко,
Принеси ти нам одяганнячко,
Одягання
Із кохання.
У тумани та у хвилі
Одягни ти стани милі,
Роздаруй квітки усюди
Не у руки, а у груди...
Весно красная!
Ой ти веснонько, ой ти сестронько,
Нам відкрий стежки в кожне серденько
І красою,
І сльозою.
Стоголосим щебетанням
Погукай нас на світанні,
Щоб весь вік могли любити,
Щоб не стомлювались жити.
Весно красная!
Ой ти веснонько, вже давно пора,
Вигляда тебе пташка і гора,
І калина,
І дитина.
Розгорни свою хустину
І на ліс, і полонину,
Оживи річки і соки,
Дай пісні й думки високі.
Весно красная!
* * *
Коли по мосту Бочанському
Під скрипи мостин і скрекоти
Виходить Гордій з гітарою,
Дівочі прозорі платтячка
В найдальших вишневих вулицях
Тремтять, наче шиті з музики…
А сукні бабусь вінчальні
Ураз зацвітають в скринях,
Мов юні кущі трояндові…
– Спасибі, Гордію, хлопчику,
За пальчики біль-жариночки,
Ці пучки любить не втомляться
Дівочого тіла полум”я…
Залітні вітри-прелюбники
Під мостом коханих ловлять.
І труться лини об палі, –
Ліниві й важкі, як думи…
Гордій же смолу чупринову
Немов кип”яток, іструшує.
Прудкіші Махновських коників
Його перебори галаві,
Бо жде його вільна воленька
І та, що дорожча Всесвіту.
Цілунків її не випити,
Не випити вік до дна…
А струни іскрять під пальцями,
Мов хочуть спалити Гайчур…
Спливає по річці музика
Аж ген – за саму Варварівку…
На Той Світ, напевно, чути
Усе, чим душа радіє,
І серце в грудях скидається,
Мов п”яний карась над річкою…
* * *
Я жив чи ні – і досі ще не знаю.
Така, бува, огорне пелена!
Таке душа безрідне заспіває,
Що світ увесь прогляне аж до дна…
Я був поет. І це було не мало.
Кохана, ти, що в світі лиш одна,
Спасибі, що за віршами стояла,
Як за вогнем вечірнього вікна…
Як є Господь, то ти його пожертва.
Це він тобою звістку посила!
Не бійсь мене – страшнішого од смерті!
Подай мені Всевишнього тепла
* * *
– Посуньтесь, куме, – він сказав і ліг, –
Віки зоріти нам під яворами.
І буде низько нахилятись глід,
Але він буде нам – як за горами…
Посуньтесь, куме. Вважте ще хоч раз.
Я розкажу останні всі новини.
Розквітла дітьми Гайчура гора,
І перейшла з городу в двір калина…
Посуньтесь, куме. Я би Вас прийняв.
Вступив би й неба клапоть між гілками…
Ці небеса навіки нам рідня,
Цей запах сліз полиново-гіркавий…
Звиняйте, я нічого не приніс.
Гостинці всі в дорозі відібрали…
Не говоріть образливого “ні”,
Помирить нас трава під яворами…
